Фото із книжки: I. Красовський, Д. Солинко. Хто ми, лемки
Традиційна родильна обрядовість українців Карпат кінця XIX - XX ст. є складовою частиною культури народу. Вона становить цілу систему різнорідних за походженням звичаїв і вірувань, у яких раціональне тісно переплелось із магічним і релігійно-християнським. Живучість і функціонування цієї обрядовості визначалось багатьма історичними чинниками, у тому числі й етнокультурною традицією.

Звичаї та обряди, прикмети й повір'я, пов'язані з народженням дитини, що побутували у східних слов'ян у XIX - на початку XX ст., відомий етнограф Д.К.Зеленін поділяє на три основні групи:

1) допологові звичаї та обряди й власне пологи;
2) післяпологові обряди, охоронні та очисні обряди для матері й дитини;
3) обрядові, дії, що знаменують "приєднання" дитини до сім'ї, роду, колективу.

Допологові звичаї та обряди і самі пологи становлять систему раціональних знань і магічних дій, які виконувалися при лікуванні безпліддя, дітонародженні, а також прикмети, за якими передбачали вагітність і стать майбутньої дитини, різні повір'я на охорону здоров'я матері і немовляти. Селяни розглядали бездітність як кару за. гріхи або наслідок прокляття. Як свідчать архівні та літературні джерела, жінки ставились до таких жінок із співчуттям, а чоловіки, як правило, зневажали їх. Народна медицина не знала ефективних засобів лікування безпліддя, тому в таких випадках використовувались магічні прийоми. Деколи радили "купатись у тій воді, де купалась перший раз плідна жінка, або випити кров із пупа плідної жінки".

Певні магічні дії, які повинні були забезпечити народження синів, виконували ще під час весілля*. "Особливо раділи всі, як перша дитина народиться, а ще більше, як хлопчик". З економічних причин поява сина була бажана для сім'ї. "Особливо раділи всі, як вродився перший хлопчик, батько і хрестини великі справляє, а як дівчинка, то ніяких не хоче". На дівчинку дивились як на тимчасового члена сім'ї.

Згідно з народними переконаннями жінки намагалися приховувати вагітність якнайдовше. В уявленні назагал усіх українців вагітність вважалась таємницею, справою вищих істот (духів), здатних зашкодити не лише майбутній дитині та матері, а й навколишньому середовищу, тому до вагітної жінки ставились з певним респектом, але й побоюванням.

У всіх слов'янських народів побутували різноманітні перестороги та вірування, норми поведінки, пов'язані з вагітністю і ставленням до породіллі. Більшість допологових звичаїв і обрядів мали лікувально-охоронне спрямування на забезпечення щасливого завершення пологів та доброго здоров'я породіллі і новонародженого.

Так, вагітним жінкам заборонялося переходити трясовину, бо дитина буде заїкатися. Не можна було вагітній жінці пити воду після заходу сонця, бо дитина заходилася б від плачу, а якби мати увійшла у місце, де горіло вогнище, то дитину могла б обсипати вогниця (кропивниця). Повсюдно вагітних застерігали, щоб не дивилися на диких звірів чи свійських тварин, а тим більше не били їх, "бо у дитини у певному місці буде густий волосяний покрив". По всій Україні особливо остерігалися вагітні дивитися на вогонь, чи злякатися його. Якщо таке трапиться, то у дитини у відповідному місці буде вогняна пляма.

Вагітній жінці на Лемківщині заборонялося виконувати цілий ряд сільськогосподарських та домашніх робіт. Моральна поведінка під час вагітності, психологічний стан жінки, у це щиро вірили завжди, передається дитині. Тому суворо заборонялось сваритись, красти тощо. Поширеними були забобони, що виходили з принципів імітативної магії (не зашивати на собі одяг, не вішати нитки на шию, коли вишиваєш, не переступати через перешкоди та ін.). Вагітні жінки, по можливості, ці перестороги виконували, бажаючи народити здорову і гарну дитину.

Загальнопоширеним був звичай не відмовляти вагітній жінці, коли просила щось допомогти чи позичити. У випадку відмови миші або міль можуть знищити одяг. Бажання (забаганки) вагітної що-небудь з'їсти старалися задовольнити, бо відмова могла негативно вплинути на неї та дитину.

Рекомендації, що регламентували побут вагітної, базувалися на багатому досвіді й концентрували раціональні знання з народної медицини та розуміння особливостей фізіологічно-психологічного стану жінки під час вагітності. Ці поради та заборони побутували не тільки в українців, а також у поляків, росіян та інших слов'янських народів.

У звичаях і обрядових діях, які супроводжували народження дитини в українців у XIX— на початку XX ст., збереглися сліди давніх поганських вірувань і символів. Предмети живої і неживої природи, господарства й побуту набували у традиційній щоденній практиці символічного змісту не тільки через реальне значення у житті людини, а й внаслідок віри у їх магічні властивості. Основними символами родильної обрядовості були: вода, вогонь, глина з печі, предмети рослинного і тваринного світу, їжа та питво, вироби з металу, знаряддя праці. Так, у південній Лемківщині "на охорону від нечистої сили вагітна жінка носила в пазусі часник, свячену воду, образки святих та інші амулети.

Коли наступав час пологів ("злоги"), то чоловік ("ґазда") іде за бабою-повитухою ("баба", "бабка", "бабиця"). їй відводилася основна роль у родильній обрядовості. До "баби" ставилися з повагою і певним по-боюванням та ідеалізацією. У деяких селах (Вздів) за бабою їхав ґазда волами, виявляючи таким чином їй свою повагу. Від знання та вміння баби-повитухи значною мірою залежало життя і здоров'я породіллі та новонародженого. У випадку важких пологів породіллі розплітали волосся, розв'язували вузли, відмикали замки, відчиняли двері, обкурювали жінку свяченим зіллям, клали під голову весільну сорочку або чоловічі штани, інколи чоловіка заставляли держати її на колінах.

Пологи( "злоги", "злягла") проходили на Лемківщині, як і по всій Україні, в хаті на постелі, завішаній рядном чи плахтою ("заслона"), щоб уберегти породіллю і немовля від "уроків". Але Оскар Кольберґ зауважує, що деколи "поліжниця не має заслони при ліжку". На Закарпатській частині Лемківщини старалися, щоб якнайменше людей знали про пологи — тоді легше пройдуть.

Перші дії "баби" після народження дитини вказують на тісний зв'язок їх походження із землеробським побутом народу, із поділом праці за статями. У звичаях і обрядах, пов'язаних із пологами, спостерігається багато локальних особливостей. Це, зокрема, обрядові дії з пуповиною, плацентою, першим годуванням та першою купіллю немовляти, провідуванням породіллі. Коли дитина вродилася, то баба зав'язувала пуповину конопляним прядивом (матіркою), "щоб дитина плодовитою була" і "щоб у жінки діти велися". Відрізали пупок і бажали дитині довгих і щасливих років життя. Але чи використовували при цьому якісь знаряддя праці (гребінку, коли вродилась дівчинка), інструменти (сокиру, молоток — коли хлопчик) — не зафіксовано. У закарпатській частині Лемківщини пупок ховали у надійному місці до семи років, а тоді його давали дитині розв'язувати. Вірили, що розв'яже розум і руки до всякої роботи. Аналогічні перконання поширені майже по всій території України.

За народними переконаннями, магічні дії, І які виконувались над дитиною у перший день після народження, впливали на її долю, на все майбутнє життя. У зв'язку з тим великого значення надавали першій купелі | дитини. Майже по всій Україні немовля купали відразу після народження. Віра у цілющі властивості води, уявлення про її очисні й життєдайні сили відома в усіх народів світу з найдавніших часів. У цих віруваннях простежується нашарування різних етапів розвитку людства. Перша купіль дитини розглядалась нашими предками не тільки як гігієнічна, але й магічна охоронно-захисна від злих духів, від підміни нечистим чи відьмою. Щоб підсилити магічну дію першої купелі, додавали різні символічні предмети: свячене зілля, воду, зерно, шматок хліба, гроші, коріння лікарських трав, І писанки, лляли мед або молоко. На Лемківщині, як і по всій Україні, відразу після народження дитяти баба купає його, повиває у | пелюшки і віддає матері на ліжко. Але деколи "як уродиться дитина, наприклад, уночі, або над ранок, то зараз баба бере це дитя і купає у зимній воді, часто у такій, щоб аж крига (льод) була, потім ґазда кидає кілька! ґрейцерів для тої баби". У селі Туречки Перечинського району Закарпатської області були переконані: "що би ся ниякий біль ни чіпав, то зараз голе, скупане у холодній воді дитя, закручували у грубу вовняну ґуню".

Цікаво, що на Гуцульщині також деколи купали дитину у холодній воді, при цьому зауважували, "щоб дитина не лінива була". У південній Лемківщині після народження дитину негайно завивали у кожух (символ багатства) і клали на піч (місцеперебування домашнього божества) або на підлогу, звідкіля повинен був підняти її батіг ко, стверджуючи отим своє батьківство". Воду після купелі ввечері не виливали (оскільки загальнопоширене вірування у те, що після заходу сонця активізує свої дії усяка нечиста сила, яка може нашкодити людям, а особливо немовлятам), а тільки зранку. Найчастіше виливали на молоде дерево, щоб і дитина росла теж швидко і була здорова. Плаценту (місце) закопували під поріг або десь у глухому куті подвір'я, щоб ніхто не ходив; обрядових дій не виконували ніяких.

Післяпологові охоронні очисні обряди для породіллі і баби-повитухи, немовляти, які побутували в українців у XIX — на початку XX ст., були добре розвинутими і мали різні локальні назви та дещо відмінну структуру: "зливки", "прощя", "очищення", "злити на руки", "вивід". Усі ці обряди діляться на дві групи: одні для очищення і захисту породіллі і немовляти від впливу злих сил і духів, від уроків. Другі — спрямовані нате, щоб уберегти близьких породіллі людей і оточуючий її світ (худобу, криницю, врожай) від негативного впливу "нечистої" після "злогів" жінки. Майже усі народи світу (і українці втому числі) вірили, що породілля могла мимоволі негативно вплинути на людей, на врожай, на воду, на сімейний достаток, якщо не провели відповідних очисних обрядів. Так само баба-повитуха не могла іти до іншої породіллі. Особливістю родильної обрядовості лемків і бойків є те, що розвинутого обряду очищення після пологів (як у гуцулів "прощя") породіллі і баби-повитухи не проводили, але подяку бабі-повитусі мусили виразити. Тому давали їй гроші, які батько дитини кидав до першої купелі. Але у західних областях України ще у 70-х роках XX ст. вірили у те, що породілля до "виводу" дуже "шкідлива", а тому виходити за межі свого подвір'я, згідно із звичаєвими традиціями, не могла. У всіх слов'янських народів "вивід" проводив священик через шість тижнів (40 днів) після пологів. Деколи мати йшла до "виводу" відразу після хрещення дитини.

Післяпологовий цикл традиційного обрядового комплексу спрямований на прийняття новонародженого в сім'ю, громаду. Він складається із звичаю провідування породіллі, вибору кумів і хрещення; хрестин та першого постригу дитини. Ці обряди мали соціально-побутовий характер і виражали прагнення якнайшвидше, якнайтепліше прийняти нового члена сім'ї, громади.

У XIX — на початку XX ст. у звичаях провідування породіллі загальнопоширеною в Україні була участь тільки заміжних жінок, допомога породіллі продуктами харчування, дотримання певних магічних засобів і забобонів. На Лемківщині "як ся родина довідає про народження дитини, то несуть їду: одна курку, друга яйця зіб'є, інша макарони, або стиранку або кашу, а мати їх вітає".

У Карпатах провідували породіллю протягом двох-трьох тижнів, і не тільки (як по всій території України) заміжні жінки, а також дівчата і діти. Приносили борошняні вироби, сир, кашу, яєшню, сирі яйця, розсіл, курку. У кожному реґіоні приносили і специфічні страви. Звичай приносити породіллі продукти і страви — вияв взаємодопомоги, доброзичливості і добросусідства. Мабуть, він сягає своїм корінням ще у далекі дохристиянські часи нашої історії, адже майже усі продукти, які приносили породіллі, були основними компонентами жертвоприношень слов'янським поганським богам — Роду і Рожениці.

Важливим моментом післяродових звичаїв було надання імені дитині. Східні слов'яни мали усталений звичай надавати новонародженим дітям власні імена зразу після народження ще у дохристиянський період. Такі імена традиційно давалися і після прийняття на Русі християнства та запровадження обов'язкового хрещення і присвоєння їм церковно-календарного імені.
Однак, уже у XVII ст. вищі церковні власті дають вказівки хрестити й іменувати новонароджених одразу ж, навіть у день народження, щоб часом дитина не померла нехрещеною й без власного хрещеного імені. У багатьох народів існували повір'я, за якими кожна новонароджена дитина вважалась нечистою, доки не була "очищена водою" і їй не було надане якесь власне ім'я. У лемків якщо "дитина слаба, то баба хрестить її з води" відразу ж, як перший раз купає і надає їй ім'я, яке потім священик підтверджує церковним хрещенням. Деколи і священик проводить хрещення "з води" вдома.

За народними повір'ями "неочищена" і "нехрещена" дитина сама підлягала впливу "злих духів" і "нечистої сили", і якщо вона помирала, то могла принести нещастя усій родині. За звичаєвими традиціями таку дитину, коли помирала, то не ховали на кладовищі, а лише за його межами, або на межі двох сіл, це місце вважалось "нечистим". Внаслідок цих повір'їв і створив народ різні легенди про те, що нехрещені діти перетворюються у мавок, потерчат, які діяли на шкоду людям. Народні звичаї у XIX — на початку XX ст. спрямовані на те, щоб дитину хрестити відразу після народження. Вибір імені, як і в давнину, базувався на вірі у маґічну містичну силу, в те, що надане людині в дитинстві ім'я так або інакше впливає на її долю,— може приносити їй добробут і щастя або все життя робити її невдахою і нещасливою. У XIX — на початку XX ст. на Лемківщині, як і по всій Україні, ім'я дитині вибирали батьки і священик за церковним календарем, а якщо нешлюбна дитина, то священик дає ій якесь дивне, яке сам хоче ім'я". Кумів запрошував батько або баба-повитуха відразу після народження дитини. Хрестили немовля зразу або на другий-третій день після народження дитини чи у найближчу неділю. У куми запрошували родичів чи сусідів, знайомих; деколи було 12 або й 18 пар. Куми приносили крижмо, на якому тримали дитину під час хрещення, а потім його віддавали матері. До церкви і назад немовля несла баба-повитуха. Церковне хрещення відбувалося за канонізованим християнським обрядом, а де відчувається вплив народної обрядовості (зливання водою), приуроченої ім'янареченню.

На Лемківщині, як і по всій Україні, відомий звичай "перепродажу" дитини першим стрічним кумам, коли попередні діти вмирали. Тобто батько не запрошував кумів, а кого першого зустрів на вулиці, той тримав дитину до хресту, навіть якби і гнівались. У Карпатах і на Прикарпатті поширений звичай "викрадення" дитини через вікно: коли йдуть до хресту, то передають дитину через вікно, ніби хочуть обдурити нечисту силу і смерть. Деколи куми брали з собою до церкви обереги: шматок хліба, часник, сіль, цукор — за пазуху, а коли повертали з церкви, клали коло дитини. Крім того, у колиску клали ніж або ножиці. Іноді дитині зав'язували у пелюшку часник або шматок хліба, як несли до хресту (Лещовате, Ярослав). У лемків "дитині після народження посипають на голову трошки солі, щоб була мудра і поступна, привітна, а часник кладуть на грудях, щоб була здорова". Сіп була одним із продуктів, які приносили в жертву богам, а потім грудочки солі стали амулетами від уроків, сіллю посипали новонароджених. У Чехії був звичай при народженні дитини класти на стіл хліб і сіль для "судичек". В Україні зафіксований звичай, коли клали на стіл два хліби, а між ними дитину, з якою йшли до хресту. Часник як оберег від уроків відомий багатьом народам.

Здавна люди поклонялись вогню, вірили у його магічніта очисні властивості. Чудодійною силою наділяли вугілля, попіл, глину з печі і, звичайно, саму піч — домашнє вогнище, символ єдності родини. Ці речі використовували у сімейній та календарній обрядовості. У лемків довго побутував звичай, коли "повернувшись з хрещення, хресна мати або бабка доторкалась дитиною до домашнього вогнища (печі) і виголошувала своєрідну формулу, спрямовану на добробут родини: "взялизме вам поганча, принесли християнча, жеби оно росло родичам на радість..."

Дещо інший звичай повернення охрещеної дитини до хати спостерігається у північній Лемківщині. "Як поверталися від хресту через болото, хресна в жодному випадку не могла підкасати спідницю, бо дитина була б розпусна. З церкви дитину знову несла баба-повитуха. Коли входили до хати, то вітали породіллю: "Як ся маєте, кумо!" і кожен кум давав їй гроші, а баба, віддаючи дитину, говорить: "На Вам хресну, а вашу власну, нехай велике росте!". Увійшовши в хату, мати з дитиною сідала зразу на стіл, щоб у майбутньому люди шанували новонародженого. Клали також дитя на кожух, аби мало стільки грошей, як вовни в кожусі.

На Гуцульщині ж стелили на порозі кожух вовною вверх, а баба, ідучи до церкви чи повертаючись з неї з дитиною, мусила на нього стати, щоб "дитина така була багата на всьо, як той кужух на вовну". В усіх оберегах, маґічних діях відчувається невіддільність народу від оточуючої природи, Всесвіту та прагнення вберегти дитину від зла і забезпечити їй щасливе, благополучне майбутнє. У цих обрядових діях відбитий світогляд і світорозуміння наших предків.

Основою звичаїв та обрядів, пов'язаних із святкуванням у честь новонародженого, були народні традиції визнання його членом сім'ї, громади. Хрещення кожної дитини і присвоєння їй християнського імені як символу очищення і прийняття у члени сім'ї та в лоно церкви було життєвою необхідністю. Церковно-календарні імена укорінювалися в народному побуті. У свідомості народу поступово вкладалась віра у спорідненість між святим і людиною, яка носить його ім'я, віра в те, що святий стає її небесним опікуном і наставником на все життя, і за це свого патрона необхідно шанувати та відповідно відзначати. Таким чином відомий християнський звичай святкувати іменини, тобто день пам'яті святого збігався з уродинами. Як відзначає П.Богатирьов, аналізуючи обряди, пов'язані з хрещенням, в міру поширення й вкорінення в побуті християнства обряди, які раніше стосувалися дня народження дитини, за аналогією були перенесені на день хрещення.

Підтверджує цю думку той факт, що на хрестини майже повсюдно приносили ті ж продукти, які несли на "родини". Хрестини відбувалися того ж дня, коли хрестили дитину. Як правило, після обіду сходилися куми, сусіди і родина (деколи 30-50 чоловік). Оригінальністю відзначалися хрестини у селі Чашин, де куми, починаючи від найстаршого і далі, коли заходять до хати, п'ють до мами по чарці горілки і дають їй по кілька шусток грошей для дитини. А в деяких селах куми за столом складають гроші. Дяк кладе на тарілку шматок хліба, встає і звертається до всіх: "Чесні, дав Бог нашому пану господарю дитя, охрестилисьме то, як закон нам велить, однак що воно наге і убоге прийшло на той світ, будьте ласкаві дещо зложити для нього, як хто може: по дукату, по два". Ці гроші віддає батькові і усі п'ють до матері. У селі Водів, коли поверталися додому з охрещеною дитиною, то баба-повитуха і куми вступали до корчми. Проти того звичаю посилено вели боротьбу священики.

Цими обрядовими діями хрестини подібні до бойківського весілля, коли збирали "складку" чи "перепій"— дарування молодим на нову господарку.
У південній частині Лемківщини на хрестини готували сир, мачанку, курячу полівку (юшку), м'ясо, колачі. З напоїв подавали горілку та вино. У Перечинському районі Закарпатської області деколи готували голубці із кукурудзяного борошна та інші страви, хоч каші не варили. А, як зазначає О.Кольберґ, на Лемківщині, як і по всій Україні, варили на хрестини пшоняну або рисову кашу. Дуже гучних хрестин ніхто не справляв. Після гостин розходилися.

Як відзначає Юліан Бескид, дуже своєрідними були хрестини на Великдень. Тоді куми приносили мамі писанки, "гуски-булки", бабки, коржики і мед із горілкою. Якщо в декого збереглися ще овочі — то приносили в кошику яблука, сушені сливи, віск. "Писанок дають по десять стільки, скільки є вже в тієї мами-куми старших дітей".

Через тиждень після хрестин, у неділю, відбувалися "родовини", традиція, що заховувалася майже по всій Україні, в тому числі й на Лемківщині. В обідню пору приходили хресна мати і дружина хресного батька, несучи дарунки — "жеби наше хресня багате було" — трохи збіжжя, сир, масло, яйця, по літрі горілки. Тоді спрощували всіх кумів, і гостина повторювалася. В інших регіонах України ця повторна гостина називалася "похрестини", "на родини", "колачини" (Гуц., Бук.), "віддавати пироги" (Полісся). У східних областях України на хрестини готували дещо інші страви: каша (рисова або гречана), картопля, капуста, студинець. М'ясо тушковане та два киселі: червоний і білий. Десь посередині гостини подавали білий, а вкінці — червоний "виганяйло". Так і на весіллях та похоронах.

По всій Україні, в т.ч. і на Лемківщині, виконували маґічні дії, які повинні були вберегти матір і дитину від шкідливого впливу злих духів. Так, "щоб злий дух не підмінив дитя", "щоб нечистий не підмінив дитя", "щоб нечистий не доступився", "від вроків" — у колиску клали ніж, ножиці, шпильку. Віра у їх оберегові властивості, очевидно, була пережитком давнього вшанування металу та присвоєння гострим предмета" (ріг, голка) магічної сили. Надприродні властивості, як уже вказувалося, приписували також і вуглинам з печі ("пеґіна"), шматочкам хліба, солі, часнику, які клали під подушку породілі і дитині в колиску. Майже повсюдно з давніх-давен захисну функцію виконував червоний колір. Часто дитині на руку прив'язували червону стрічку чи нитку, щоб відвернути погляд дорослого і таким чином захистити від "уроків".

Важливим моментом післяпологових обрядів був перший постриг дитини, який входив до комплексу обрядів прилучення! новонародженого до сім'ї і громади. Звичай постригу дуже давній, ще доісторичний, відомий давнім слов'янам і германцям", Здійснювали цей обряд в урочистій обстановці, полягав він в обстриганні дитини волосся, що супроводжувалося різними ритуалами. Виконавцем постригу були в! давні часи батько чи хтось інший з рідні. Цей; звичай, що дійшов ще з дохристиянських часів, санкціонувала церква (створено навіть молитви до першого постригу). Право першого постригу було закріплено за священиками. Це зафіксовано у деяких церковних требниках, що свідчить про їх загальне поширення в Україні.

У XIX— першій половині XX ст. у лемків загальноприйнятим був час першого постригу дитини у рік. "Як мине дитині рік, тоді кум і кума приходять з горілкою, перехрещують дитину, зістригають ножицями по одному пучкові волосся, а потім уже мама зовсім стригла дитя". На закарпатській частині Лемківщини теж стригли в рік, приходили куми з подарунками, але стригла сама мама. Магічних дій з волоссям не виконували, а спалювали його. У західних областях України спеціальних обрядів першого постригу не зафіксовано. Але повсюдно стригли у рік мама, батько, дідусь або, деколи, хресний батько. Побутувало повір'я, що хто почав стригти, той повинен достригти: не можна залишати недостриженим волосся, "бо дитина буде заїкатися". Волосся радили спалювати, щоб вітер не розвівав, або щоб птахи не взяли на гніздо, бо буде дитину голова боліти. Деколи кидали волосся на біжучу воду, щоб швидко росло. Тут простежується релігійно-язичницька ідея взаємозв'язку земного і потойбічного світу, де сполучною ланкою є зістрижене волосся або зрізані нігті, що спостерігається також у багатьох неслов'янських народів.

Розглядаючи цю ідею, можна припустити, що волосся повинно було дістатися не чаклунам і нечистій силі, які могли нашкодити людині, а заступникам і покровителям їх життя — померлим предкам. їм ніби і відсилали різними шляхами "вісточку" чи "дар" від живих. Отже, обрядово-маґічні дії із зістриженим волоссям дитини відбивали зв'язок з давніми уявленнями про шкідливу маґію, а також про благодійні начала природи і життя.

Варто підкреслити, що обряд "пострижини" — може єдиний, де роль чоловіків переважала (кум або батько чи дідусь стригли дитину), бо в усіх інших беруть участь майже виключно жінки.

Проаналізувавши родильну обрядовість Леиківщини у кінці XIX - на початку XX століть, можна дійти висновку, що комплекс родильних звичаїв та обрядів був досить розвинутим. У ньому переплелися елементи культури різних народів. За місцем і роллю та смисловим навантаженням його можна поділити на дві взаємозв'язані групи. Перша — це вірування і обряди, пов'язані із вагітністю і народженням дитини. Вони відображають тісний взаємозв'язок людини з природою, застереження і забобони, що мали охоронно-профілактичне значення і спрямовані на забезпечення щасливих пологів та здоров'я породіллі і немовляти.

Друга група — прийняття новонародженого у сім'ю і громаду — це звичаї і обряди надання імені дитині, провідування породіллі, святкування народин, вибору кумів, хрещення, "хрестин" та першого постригу. Саме у цій групі обрядів простежується давньослов'янська основа і виявляються розмаїті варіанти. Різниця, локальні особливості, головним чином, проявляються у часі проведення того чи іншого обряду, у кількості і порядку виконання обрядових дій, у їх формі і наборі та використанні символічних предметів. Подібність родильних звичаїв і обрядів по всій Україні виявляється у їх змісті, смисловому навантаженні, функціональному призначенні.

У XIX — на початку XX ст. основною метою традиційної родильної обрядовості українців була турбота про здоров'я матері та дитини, бажання виростити здорову й щасливу людин.

На початок


джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 31 жовтня 2010 року